Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 листопада 2014 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів:Барбари В.П., Берднік І.С., Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Гуля В.С.,Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І.,Лященко Н.П., Романюка Я.М.,Сеніна Ю.Л.,- розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом заступника Дніпровського екологічного прокурора в інтересах Державного комітету України із земельних ресурсів, Державного агентства земельних ресурсів України до Бориспільської районної державної адміністрації, ОСОБА_14, ОСОБА_15 про визнання незаконним розпорядження державної адміністрації, недійсними договору купівлі-продажу і державного акта на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2013 року,

в с т а н о в и л и:

У квітні 2012 року заступник Дніпровського екологічного прокурора, в інтересах Державного комітету України із земельних ресурсів та державного агентства земельних ресурсів України, звернувся до суду з позовом до Бориспільської районної державної адміністрації, ОСОБА_14, ОСОБА_15 про визнання незаконним розпорядження державної адміністрації, недійсним договору купівлі-продажу і державного акта на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що розпорядженням Бориспільської районної державної адміністрації від 22 січня 2010 року № 118 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,3692 га у власність ОСОБА_14 для ведення особистого селянського господарства на території Вишенківської сільської ради Бориспільського району Київської області за межами населеного пункту. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_14 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 4505525.

29 червня 2010 року ОСОБА_14 відчужила ОСОБА_15 зазначену земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу.

Посилаючись на те, що земельна ділянка відноситься до земель водного фонду і не може бути передана у власність громадян, заступник Дніпровського екологічного прокурора просив визнати незаконним та скасувати розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації від 22 січня 2010 року № 118 в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_14 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Вишенківської сільської ради; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 450525 загальною площею 0,3692 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 29 червня 2010 року, зареєстрований у реєстрі № 2028; повернути вказану земельну ділянку, загальною площею 0,3692 га, з цільовим призначення для ведення селянського господарства, з ринковою вартістю 180 902 грн, що розташована в адміністративних межах Вишенківської сільської ради Бориспільського району у власність держави в особі Бориспільської районної державної адміністрації.

Рішенням Бориспільського районного суду Київської області від 13 листопада 2012 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 6 лютого 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов заступника Дніпровського екологічного прокурора задоволено. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації від 22 січня 2010 року № 118 в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_14 Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 29 червня 2010 року, зареєстрований у реєстрі за № 2028, укладений між ОСОБА_14 та ОСОБА_16 Повернуто вказану земельну ділянку загальною площею 0,3692 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, ринковою вартістю 180 902 грн, розташовану в адміністративних межах Вишенківської сільської ради Бориспільського району у власність держави в особі Бориспільської районної державної адміністрації.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_14 та ОСОБА_15 задоволено, рішення апеляційного суду Київської області від 6 лютого 2013 року скасовано, залишено в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2013 року та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування норм матеріального права, а саме: статей 3, 4, 87-89 Водного кодексу України (далі - ВК України), статей 19-21, 58, 60, 61, 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 50-54 Закону України «Про землеустрій», пункту 2.9 Порядку про погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434.

В обґрунтування заяви заступник Генерального прокурора України додав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2013 року, від 7 серпня 2013 року, від 12 червня 2013 року, від 23 жовтня 2013 року, від 26 березня 2014 року, від 2 липня 2014 року, від 9 липня 2014 року, від 14 липня 2014 року, від 16 липня 2014 року та постанову Вищого господарського суду України від 1 квітня 2014 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені правові норми. Заступник Генерального прокурора указує на те, що правові висновки касаційного суду про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції у наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 вересня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що розпорядженням Бориспільської районної державної адміністрації від 22 січня 2010 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,3692 га у власність ОСОБА_14 для ведення особистого селянського господарства на території Вишеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області.

Цим же розпорядженням вказану земельну ділянку передано у власність ОСОБА_14 для ведення особистого селянського господарства.

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_14 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 450525, зареєстрований 17 березня 2010 року.

Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 29 червня 2010 року ОСОБА_14 відчужила вказану земельну ділянку ОСОБА_15

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що межі прибережної захисної смуги не затверджено, а прокурором не надано належних доказів на підтвердження, що надана відповідачу земельна ділянка знаходиться у прибережній захисній смузі та відноситься до земель водного фонду.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що надана ОСОБА_14 земельна ділянка знаходиться у прибережній захисній смузі Канівського водосховища та належить до земель водного фонду, а тому договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_14 та ОСОБА_15, є недійсним, а земельна ділянка підлягає поверненню у власність держави.

В обґрунтування висновку про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду суд послався на висновок Дніпровського басейного управління водних ресурсів від 22 березня 2012 року та проект відведення земельної ділянки, згідно з якими надані у власність ОСОБА_14 земельні ділянки належать до земель водного фонду, знаходяться у 100 - метровій зоні прибережної захисної смуги Канівського водосховища річки Дніпро та частково безпосередньо накладаються на водну акваторію водосховища.

Касаційний суд, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та погоджуючись з висновком суду першої інстанції, зазначив, що межі прибережних захисних смуг та розміри цих смуг існують не в силу їх законодавчого закріплення, а лише після їх визначення, встановлення та закріплення і як наслідок віднесення цієї території до земель водного фонду у встановленому законодавством України порядку, який полягає у розробці відповідного проекту з виділенням на його підставі земель водоохоронних зон та прибережних захисних смуг. Таким чином, касаційний суд дійшов висновку про те, що відсутність проекту землеустрою щодо прибережних захисних смуг свідчить про відсутність самих прибережних захисних смуг, а отже, на думку суду, спірна земельна ділянка, як така, що не відноситься до земель водного фонду, правомірно була передана у приватну власність ОСОБА_14 для ведення особистого селянського господарства.

Разом з тим, у наданих заступником Генерального прокурора України для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2013 року, від 7 серпня 2013 року, від 12 червня 2013 року, від 23 жовтня 2013 року, від 26 березня 2014 року від 2 липня 2014 року, від 9 липня 2014 року, від 14 липня 2014 року, від 16 липня 2014 року та постанові Вищого господарського суду України від 1 квітня 2014 року, суд касаційної інстанції на підставі положень статей 58, 60, 61, 84 ЗК України, статей 83, 87, 88, 89 ВК України дійшов висновку про те, що земельні ділянки, надані відповідачам, належать до земель водного фонду й не можуть бути передані в приватну власність. При цьому в основу доданих для порівняння рішень, зокрема, від 26 березня 2014 року, 2 липня 2014 року, 9 липня 2014 року та від 1 квітня 2014 року, судом касаційної інстанції покладено висновок про те, що передача у власність земель, які відносяться до земель водного фонду, суперечить вимогам законодавства. У разі відсутності проекту землеустрою та встановлення у натурі водоохоронної зони та меж прибережної захисної смуги слід керуватися нормами статей 58, 60 ЗК України та ураховувати імперативні норми статті 88 ВК України, якими встановлені нормативні розміри прибережних захисних смуг.

Отже існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 3, 4, 87-89 ВК України, статей 19-21, 58, 60, 61, 84 ЗК України, статей 50-54 Закону України «Про землеустрій», пункту 2.9 Порядку про погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду, віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною 2 статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронних та історично-культурного призначення.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до статті 21 ЗК України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, тощо.

За положеннями частини першої статті 3 ВК України (тут і далі у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

Частина друга статті 3 ВК України визначала, що до водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Як випливає зі змісту статті 59 ЗК України, чинним законодавством встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, хоча й у частині 1 статті 59 ЗК України передбачено, що такі землі можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, разом з тим стаття 59 ЗК України у частинах 2-4 закріплює обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини 4 статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо ( частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерела; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60 - 62 ЗК України та статтями 1, 88 - 90 ВК України. Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки грунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок

та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також

ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та

навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами

землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням

містобудівної документації (частина 3 статті 60 ЗК України).

Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно із пунктом 2.9. Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року N 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50 - 54 Законом України «Про землеустрій».

Таким чином, землі зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об'єктами та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на яких знаходиться водний фонд України та на який розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене імперативними нормами (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них». Тобто сама по собі відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги.

Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись статтями 3602 , 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2013 року скасувати, і справу передати на новий касаційний розгляд.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Судді: А.Г. Ярема В.П. Барбара І.С. Берднік Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк В.С. Гуль А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін